Національна академія внутрішніх справ

Фронтовики. Ветерани. Діти війни. Це – особлива когорта людей, на долю яких випали такі випробування, що не кожен може з гідністю їх перенести і залишитись Людиною з великої літери. Про них написані книги, створені документальні і художні фільми. Пам'ять про них живе в наших серцях.

А сьогодні ми будемо говорити про поетичні збірники співробітників Національної академії внутрішніх справ, видання яких започатковано Радою ветеранів НАВС з нагоди 70-ї річниці визволення Києва і України від фашистської навали та 70-річчя Великої Перемоги. Творчі збірники вийшли друком під загальною назвою “Рубіж пам’яті” і присвячені ветеранам Другої світової війни та дітям війни.

У книгах, що ввійшли до згадуваної серії, ветерани війни і праці, діти війни, співробітники НАВС діляться своїми враженнями про пережите в роки воєнного лихоліття, непросте сьогодення, про любов до Батьківщини, матері, коханої, про чудову українську природу.

Автори книг народились в різних місцях, здобули різні професії і спеціальності, але мають одну спільну рису – це поети, лірики і романтики. У когось проба пера була в далекій юності, хтось прийшов до цього пізніше. Але зерно творчості проросло, визріло і вибухнуло поетичними рядками.

Розпочну свій огляд з книги Деониса Тихомирова “Салют”. Ця людина належить до славної плеяди фронтових ветеранів, який 17-річним юнаком став на захист Вітчизни на заключному етапі бойових дій з ворогом на Північному військово-морському флоті. Був учасником морських баталій, в яких, інколи, приходилось викликати вогонь на себе. Про все пережите добре зберегла його пам'ять.

“Эскадре шлем координаты:

Скорей, братишки, - и точней –

Огонь по нашему квадрату!”

З великим болем і сумом пише автор про невблаганний плин часу, що забирає ветеранів сьогодні…

Все меньше ветеранов остается

Сберечь бы их достоинство и стать.

Ведь очень скоро в обществе придется

Их как в траве иголочку искать…

А з якою теплотою і ніжністю звучать слова вдячності, де йдеться про однополчан, отчий край, про маму.

Ты жизнью меня одарила,

Девятым в семье родила.

Любви твоей гордая сила

От смерти голодной спасла.

Поетично, образно і метафорично звучать рядки поезій, де описує автор природу і світ, що його оточує.

В звенящей первозданной тишине

Прошелестела стая диких уток.

В лесной глуши, на старом мшистом пне,

Хохочет филин после чьих-то шуток.

Рубежем пам’яті для мільйонів українців стала Друга світова війна. Таким рубежем вона була і для Анатолія Довбні, тоді ще зовсім малого хлопчика.

Моя весна – моє дитинство раннє –

Пройшла під гук боїв й густий осколків град.

Цими рядками відкривається збірник Анатолія Васильовича під назвою “Наші”. Його дитяча пам'ять і свідомість назавжди зберегли бачене і чуте в ті лиховісні часи.

Вже працюючи в НАВС, Анатолій Довбня спілкувався з багатьма фронтовиками, що пройшли горнило війни. У вірші “Нам ветеранов не забыть с годами”, він намагається згадати більшість з них поіменно.

Имен тех славных открывает круг

Петр Михайленко, доктор юридических наук,

В числе фронтовиков – артиллеристы

Морские пехотинцы и танкисты

Пилоты ястребков,

Стрелки штурмовиков,

Мотострелки и партизанские радисты

Камоцкий, Лухтионов,

Козловский и Борис Усенко,

Гордецкий, Викторов,

Подлубный, Мельниченко,

Ильин, Гаевский, Роговцев,

Шкуро и Клюшниченко,

Брызгалов, Гранин, Коновалов,

Кузин, Хопта, Литвиненко.

…………………………….. 

И все они участники боев,

И каждый награжден

Медалями и орденами огненных времен.

У нашому виші їх було двісті: сміливих, мужніх, хоробрих, загартованих на полях битв з ворогом, а після перемоги вони навчали студентів, ділячись з ними життєвим і професійним досвідом.

Мені теж випала честь працювати з ними. Кожного, названих вище і не названих в цих рядках, згадую з великою повагою і теплотою. Бо то були неймовірні люди! Пройшовши пекло війни, вони – мудрі, цілеспрямовані, людяні, дуже відверті і щирі у спілкуванні, знаючи, як ніхто інший, ціну життя, любили і цінували його, навчаючи цьому підростаюче покоління.

Глибокою любов’ю проникнуті  слова автора про найдорожчих йому людей – дідуся і бабусі, що зберегли йому життя.

Так сталось –

Змалку мами я не знав,

Бо клятая війна нас роз’єднала:

Я у бабусі й дідуся  зростав,

А мама на Уралі працювала.

А як же хотілось малому хлопчині маминої ласки і тепла! Як проникливо щиро звучать рядки про вишеньку, яка асоціювалась з мамою. Ось послухайте:

Й мене із вітром вишня колисала...

Її я, наче маму, обіймав…

Вона ж мене, мов мама, на руках тримала…

Про цю людину можна сказати таке: фах-юрист-науковець. Душа  – лірика, серце – Громадянина. Ці слова з передмови до поетичної збірки Олексія Стародуба “Роздуми”, що вийшла друком в аналізованій нами серії “Рубіж пам’яті”. Не відразу  Олексій Юхимович розкрив нам свою душу поета. Бо це було для душі, а вона не могла мовчати і поступово думки викристалізувались у слова. І народжувались вірші – щирі, ліричні і громадянські теж.

Болюча рана – Друга світова війна. Свій відгомін вона знайшла і у поезіях Олексія Стародуба.

С мамой, сестрой и братом

Вместе лихолетье пережив,

Видел оккупантов с автоматом,

Ранен был, но все ж, остался жив.

З гордістю і любов’ю звучать слова про батька:

Он дошел до самого Берлина,

Запись там оставил на стене!

І синівська вдячність і повага до всіх ветеранів-фронтовиків:

Слава защитникам Родины нашей,

Вечная память погибшим бойцам.

Мы благодарны за подвиги ваши –

Низкий поклон за геройство отцам!

Чи не найбільше враження справляють вірші громадянської тематики, наше непросте сьогодення.

Може збурювать суспільство –

Це комусь потрібно?

Бо у мутненькій воді

Нічого не видно?!

Розділяти Україну

На частини різні –

Чи не злочин проти люду

Нашої Вітчизни?

А це страшне слово війна, що увірвалось у наше життя…

Ну почему сейчас идет война?!

Для многих это не понятно…

Болем відлунюють вище згадані рядки, і сьогодення ставить багато запитань, на які, на жаль, немає відповіді.

Якої б теми не торкався поет у своїй творчості, у нього свій погляд на світ, явища і природу, що його оточує.

Як образно звучать слова автора про спекотний літній день у вірші “Ферганское лето”

Небо пьет из мелкой горной речки

Влагу пересохшими губами.

Або

Деревья зеленью покрылись,

Тюльпаны в парке расцвели.

Сегодня ночью мне приснились

Слова с мелодией любви.

Як образно, красиво і поетично!

Нікого з шанувальників поезії вірші Олексія Стародуба не залишають байдужими і заставляють замислитись над прочитаним, інколи посперечатись, інколи погодитись, інколи просто насолодитись  поетичністю слова.

Іван Андрійович Бірюков – дитина війни, полковник міліції у відставці, ветеран праці, ветеран органів внутрішніх справ та НАВС. Він залюблений у поезію з юних літ.

Сьогодні, на ваш розсуд, презентуємо збірку його поезій “Незабутнє”.

Незабутніми для автора є події і враження дитинства і юності, які промайнули на мальовничій Київщині.

Дитинство моє босоноге,

Де ти сховалось – скажи?

Оточуючий світ і дивовижна природа формували поетичне ставлення до нього і воно відтворювалось у віршах.

Ми йшли, а небо з нами наче поруч,

Та нащо задивлятись в небеса!

Навколо нас – ліворуч і праворуч –

Була небесна і земна краса.

Та особистість автора формувала не тільки навколишня природа, а, в першу чергу, люди, які оточували,  з якими спілкувався, прочитані книжки, що збуджували творчу уяву, надихали на віршування.

Найгостріший душевний біль викликали в поета події, що відбувались у Києві на Майдані в 2013-2014 роках. Слова лились із зболеного серця і стривоженої душі слідом за подіями.

Розрослись на Вкраїні майдани,

Революція йде  навкруги,

Хтось пакує важкі чемодани,

Утіка невідомо куди.

Як розібратись, що робити, кому вірити, хто правий?

Вирує натовп –

Промови гримлять…

Що то?

Революція, а чи повстання,

Чи заколот?

Хіба міг уявити собі автор, чиє дитинство було обпалене війною з нацистськими загарбниками, що лихо війни насунеться на Україну, сьогодні, де гримлять гармати, стріляють “Гради”, несучи розруху і смерть.

Згорблена і байдужа

Насувається на нас війна.

Знаючи ціну життя, автор закликає:

З війною гратись не варто,

Їй зубів не заговорить,

Залиште словеснії жарти –

Все для миру робіть!

Ставши юристом, викладачем, науковцем, професором, він не втратив жаги до поетичного творення.

Іван Андрійович твердо переконаний, що девіз його життя правильний - творити добро на землі і звучить як настанова нам усім живущим на землі:

І саме те жорстке загартування,

Яке в дитинстві ми пройшли,

Дало нам силу, волю і бажання

Добро творити на землі.

Володимир Володимирович Олефіренко знаний у світі, як журналіст, бо має фахову освіту і присвятив цьому більшу частину свого життя. Лауреат  журналістської премії “Золоте перо”. А поклик душі – творчість поетична. Має понад два десятки збірників віршів. І разом з багатьма знаними композиторами створили чудові пісні. Отже, про нього сміливо можна сказати, що він іще і поет-пісняр.

Сьогодні ми говоримо про збірку поезій В. Олефіренка “Сокіл”.

Болісним і незабутнім стали для покоління дітей війни, яким є і наш автор, період війни і післявоєнної руїни.

Десь могили скорботно мовчать у вінках.

У зарослих окопах безсмертник буяє.

Ой, не в’яньте, букети, у в’ялих руках,

Слава тим, хто ще є… і кого вже немає.

Багато у збірнику віршів, присвячених батьку “Я так горджусь тобою, батьку”, “Батьківська медаль”, “Де ти, батьку?” та інші. Дуже чекав малий синок повернення батька з війни, а його все не було і не було…

Я дитинство далеке згадав.

Я згадав свого рідного батька.

Я так ждав! Я так батька шукав!

А його… лиш медаль є солдатська

Батькова медаль –

То душі печаль…

Сердечне і трепетне відношення до матері, яка зазнала багато горя і страждань на своєму віку, залишилось на все життя.

В тридцять третьому – з голоду мліла,

В сорок третім – фашист катував.

І не знає ніхто, що зуміла

Врятувати сельчан від розправ.

Народившись серед чудової природи Черкащини, з юних літ був зачарований нею, і віковічні ясени край шляху поет сприймає, як живих вартових рідної оселі.

Села незрадні ви сини –

Такі земні, прості, привітні.

Я так люблю вас, ясени,

Ви – вартові села столітні.

І нічого милішого на світі нема для душі, де біленька хата у вишневому буянні і така дорога серцю ще дідівська груша.

Біленька хата з вишень вирина.

Травою стежка по дорозі в’ється.

І ще дідівська груша од вікна

Мене стрічає і до мене гнеться.

Де б він не був, щоб не робив у своєму житті – отчий край в серці навіки:

Не журись, рідний краю, за мною

Я до тебе прийду. Я прийду.

Я знаю Василя Васильовича Сокура давно. Полковник міліції, професор, кандидат історичних наук. Займається творчою науковою діяльністю. Багато уваги в опублікованих матеріалах приділяє проблемам історії України. З інтересом читаються опубліковані твори про маловідомі факти життя і творчості Т.Г. Шевченка.

А великий багаж журналістських знань і здібностей здавна кличуть до роботи над поетичним словом, яке в нього дуже влучне, проникливе і дотепне. В аналізованій серії вийшов збірник поезій “Діти війни”. Про те, що Василь Сокур пише вірші для мене стало відкриттям. Написані у різні часи, вони охоплюють всі сфери нашого життя.

Велику шану і повагу складає у своїх поезіях автор  ветеранам війни, дітям війни, яким є і сам, з якими часто спілкується. Рана війни не заживає.

О, наша Пам'ять  - Ветерани,

                   Невиліковні ваші рани…

                   Ви знов діждалися весни…

                   Пребудьте Ви! І будем Ми!

У дитинство, яке було холодним і голодним, автор повертається часто і пише про це.

                   А, “черв’ячок” той – голод зветься

                   Від нього й досі в серці щем…

Проникливо звучать слова поета про батька, з яким не довелося зустрітись, а так хотілось…

                   Не повезло нам, Тату… Тату!

                   Ми розминулись у цім світі!

                   Неправоти ще так багато,

                   А все за неї платять діти.

         В цих словах і розпач, і клич…

Лірично звучать слова про найдорожчу на землі людину – маму.

                   Якби зібрать усе докупи –

                   Пісні, Слова і навіть  звуки –

                   І все оце зконденсувати.

                   Спочатку Слово було б – “Мати!”

                                               або

                            Мені не вперше сниться сон,

                            Що я малим біжу до мами…

                            Хоч добре знаю – мамин льон

                            Відцвів давно поза хатами.

                                               Іще

                   Моє село,

                   Моє весло…

                   Пливе у вічність берегами.

Не обходить стороною автор і животрепетні і болючі проблеми сьогодення.

                   Ми – громадяни – українці,

                   А не в чужих руках червінці,

                   Які хтось хоче розміняти,

                   Штовхаючи на брата брата.

                   Як небезпека всіх згуртує,

                   Тоді й Європа нас почує!

Дуже лірично і тонко-іронічно звучать слова віршів, де йдеться про любов до жінки.

                   Ми всі – у волі у жінок,

                   В них – наші витоки судьби.

                   Що хоче Жінка – хоче Бог!

                   Шануй її. І возлюби!

                            І возвеличить, і знеславить,

                            Й примножить  щастя для обох,

                            Їй – богу, не Боги тут правлять…

                            Твоя Жона – ото твій Бог!

Красиво і поетично!

А які чудові поезії для дітей! Вони не тільки легко читаються і запам’ятовуються, а ще й навчають і розвивають дітей.

                   Букву цю колись не знали,

                   Замість “Ф” всі “Х” писали,

                   Хвастів… Кохве…

                   Не звучить?!

                   Доведеться “Ф” учить.

Снітко Людмила Миколаївна – член сім’ї співробітника НАВС. Дитячі і юнацькі роки дівчинки прийшли у постійних переїздах, бо батько був кадровий військовий.

Коли почуття від побаченого і почутого переповнювали, і хотілось про це розповісти, у Людмили Миколаївни почали народжуватись вірші.

Героями її поезій, що ввійшли до збірки “Пам’ять”, став батько та його бойові друзі – ветерани війни, учасники бойових дій.

                   И вы ни о чем не жалели

                   Вам некогда было жалеть.

                   Вы факелом вечным горели,

                   Сражаясь со смертью на смерть.

І  щонайбільше гнітить душу – це біль втрати товаришів, яких забрала війна.

                   И даже сейчас, если спросишь,

                   О чем ты жалеешь, солдат? –

                   “О тех, уж кого не воротишь,

                   Кто вечно в земле уже спят!”

З теплотою написані рядки про маму, теж ветерана Другої світової війни, яка рятувала від смерті воїнів у фронтових госпіталях.

                  Ты смело шла в потемках ночи,

                   И в дождь, и в бурю, и в грозу.

                   Наверно, тяжко было очень,

                   Но смело шла, смахнув слезу.

Друзі і колеги Людмили Снітко – окрема тема її творчості, з якими  вона, чесна, відверта, справедлива і любляча. І вони відповідають їй взаємністю.

Спасибо судьбе, что свела нас когда-то,

Открыла нам дружбы святые уста.

Поезія Людмили Миколаївни підкупає своєю простотою, щирістю і сердечністю.

Ще одна книга віршів аналізованої серії мене приємно здивувала при прочитанні. Мова йде про поетичну збірку Руслани Владиславівни Желтоногової  “Незабытое”. Руслана – ветеран праці, заслужений працівник НАВС, трудолюбива, відповідальна, скромна і талановита.

Не афішуючи, вона почала писати вірші ще навчаючись у школі, де вчителька української мови і літератури А.А. Глухова керувала літературним гуртком “Світанок”, і якій вдалося залюбити дітей у поезію.

Про щоб не писала Руслана, складається враження, що все вона бачила своїми очима і все пережила разом зі своїми героями.

Своєю глибинною суттю і трагізмом мене вразив вірш “День Победы –

 2012”. Ось послухайте:

Взрывался май раскатами салюта,

По улицам “ура” катился крик…

С лицом заплаканным и скорбным почему-то?

На площади в толпе стоял старик.

…………………………………………    

Его друзья ушли за горизонт

Впервые он на встрече ветеранов

Единственный стоял за целый фронт.

Декілька рядків, а скільки болю, муки і страждання!

А з яким непідробним сумом і скорботою пише автор про війну сьогоднішню, про страшне протистояння  на Донбасі, про жахливу братовбивчу війну.

Кров’ю знов моя земля залита:

Іловайськ, Дебальцево – Донбас –

Траса  в  пекло для слов’ян відкрита –

Брат на брата йде в жахливий час.

Як же краялось материнське серце, коли її єдиний син, залишивши своїх малолітніх дітей, зі  словами “хто, як не я” теж пішов добровольцем у пекло війни захищати рідну землю і майбутнє своїх дітей. Біль і тривога краять серце, поки гинуть наші дочки і сини.

Зупиніть  цю бійню! Зачекайте!

Вас благають матері землі.

За майбутнє, за дітей вставайте!

Все зробіть, щоб не було війни!

Дуже болить автору і нинішній стан речей в Україні:

Зажурилась Україна, стоїть на колінах…

Незалежна,  самостійна, що й кому ти винна?

“Наші депутати”, “Мрія”, “Думки з приводу”, “Куди йдемо” – це все про сьогоднішню днину, про те, що роблять і чим живуть українці.

Щось не те і щось не так, у нашому світі

Якщо плачуть від кривди старенькі, мов діти!

Вірші у збірнику – це перлинки, де поєднуються філософія і романтизм, громадянська позиція і глибока лірика. Ну хто, крім поета, одним рядком, так влучно і ніжно скаже про глибоку любов до коханої людини…

“Я пью тебя и не могу напиться”!

Вам потрібні ще якісь  слова? Просто чудово!!!

Не без цікавості читаються дитячі вірші, які теж пише Руслана. Вони цікаві, читаються на одному подиху, з належною частиною гумору.

І апофеозом звучать слова, які стали епіграфом до збірки Р. Желтоногової “Незабытое”:

Тем, чья судьба опалена войною,

Кто воевал, и кто в тылу трудился,

Тем, кто погиб и тем, кто так и не родился

Мой искренний поклон земной!

Ось і підійшов до завершення огляд чудової серії поезій “Рубіж  пам’яті”. Думаю, багатьом із вас він приніс насолоду зустрічі з поетичним словом – ліричним, щирим, відвертим. Тому – читайте, насолоджуйтесь, пишіть самі і приєднуйтесь до мільйонів шанувальників поезії.

Ольга Машевська