Національна академія внутрішніх справ

У роботі Ради ветеранів нашої академії уже склалася добра традиція – відвідувати ветеранів, які обмежені за станом здоров’я чи з інших причин не мають можливостей зустрітися зі своїми колегами. Особливо раді таким відвідинам самотні, які втратили своїх рідних та найкращих друзів. Так склалася доля і в Дашківа Миколи Васильовича. Вже кілька років як пішла з життя дружина Наталія Іванівна, з якою прожили разом 35 років.

«Коли ще була жива, - розповідає Микола Васильович, - пропонував їй переїхати разом до інтернату для престарілих, але вона сказала: «Ні, Колю, поки ми вдвох – будем жити в своїй квартирі. А якщо хтось залишиться один, тоді нехай вибирає як бути далі». І ось уже десять років, як Микола Васильович проживає в своєму другому рідному домі, затишному, зі всіма зручностями. В кімнаті є телевізор, власна бібліотека, на стіні розміщено багато ікон, листівок, календар на релігійну тематику, оскільки господар - людина віруюча.

Цей ветеранський заклад розташований як для Києва, то можна сказати: в курортній місцевості – на околиці Лісового масиву. Під боком ліс – прекрасне місце для пішохідних прогулянок. Микола Васильович обов’язково вибирає час, аби пройтися 5-7 кілометрів улюбленим маршрутом, вдихнути свіже повітря, настояне на хвої. При бажанні, можна поїхати в місто, адже поруч зупинка тролейбуса, яким можна за 7-8 хвилин дістатися до станції метро «Лісова».

Після офіційного вручення Дашківу М.В. ювілейної відзнаки академії, буклету та почесної грамоти Ради ветеранів, ми поросили його розповісти про свій життєвий шлях, адже днями виповнилося йому 90 років і є про що сказати.

«Народився я в далекій російській глибинці – Башкирії, - розпочав Микола Васильович, - звідти мобілізували на фронт, був авіатехніком. Свою справу знав добре. Тому, коли прийшов час демобілізовуватися, мені запропонували залишится на надстрокову службу, але я відмовлявся. Тоді мене викликали в політвідділ і запропонували вступати на навчання до Київського військово-морського політичного училища, яке було відкрито у перші післявоєнні роки і знаходилося на Подолі. Так у 1951 році я потрапив в Україну і став курсантом».

Після закінчення училища лейтенанта Дашківа направили для подальшого проходження служби в авіаційний полк в м.Очаків. Та незабаром було скорочення Збройних сил і Микола Васильович змінив військову форму на цивільний костюм. Бажання здобути вищу освіту привело його до столиці України, де він вступив на історичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Навчався на вечірньому відділенні і працював начальником відділу кадрів медичного інституту.

Здобувши університетський диплом, Дашків М.В. влаштувався на роботу в Київську вищу школу МОГП СРСР начальником кабінету на кафедру марксизму-ленінізму.

Минуло вже 30 років як Микола Васильович залишив роботу в навчальному закладі, але й зараз з теплотою згадує своїх колег по роботі, колишнього ректора Бровкіна Олексія Миколайовича, який до нього по-батьківськи звертався: «Синок…».

«А чи є у Вас діти? – запитали ми у ветерана. «Так, відповів Микола Васильович, - син 1955 року народження, від першого шлюбу. Проживає в Америці. Маю внучку, вона балерина, і, мабуть, непогана, якщо там вийшла книга з її фотографією на обкладинці. Зі мною не поривають стосунки. Пишуть, пропонують допомогу. Але я відмовляюся, тому що в пансіонаті всім забезпечений. Обслуговують дуже уважні й кваліфіковані лікарі, періодично проводять медичне обстеження, в їдальні готують різноманітні смачні страви, та й дозвілля проходить цікаво».

Микола Васильович відверто зізнався: «Під час дружніх співбесід мешканці пансіонату говорять, що заздрять мені по-доброму. Особливо ті, в кого немає родичів, друзів чи хороших знайомих. Бо бачать, що мене не забувать і періодично провідуют колеги – члени ветеранської організації Національної академії внутрішніх справ, і до того ж не з порожніми руками, за що їм ветеранське спасибі. Щире вітання просив би передати керівництву академії і особисто ректору Чернєю Володимиру Васильовичу, що удостоїв мене такої великої уваги і нагородив пам’ятним знаком на честь 95-річного ювілею навчального закладу».

Микола Зубань, Почесний ветеран міста-героя Києва, член Національної спілки журналістів України. Фото автора