Національна академія внутрішніх справ

Колеги… «Товариші за фахом, місцем праці, за навчанням у вищій школі» – так фіксує словник. Але слово – це не лише загальне значення, що містять словники. Це ще й те, індивідуальне, що вкладає кожен із нас і що розуміє як суть цього слова.

І нехай пробачать мені фахівці-лінгвісти (бо я й сама лінгвіст), що маю власний погляд і своєрідну (можливо, не зовсім наукову) «зухвалість» убачати унікальну спорідненість слова «колеги» зі словом «коло». Хай це буде просто лінгвістична інтуїція, але я так відчуваю.

Хтось скаже, що мої твердження – це лише суб’єктивні переконання. Але саме з суб’єктивних переконань складається об’єктивне бачення. Я переконана, що слово «колеги» походить від слова «коло»: «замкнений ланцюг подій, справ, процесів, який вичерпує в своїй сукупності розвиток, здійснення чого-небудь».

Моє коло – це Галина Петрівна Проценко, з якою я працюю на кафедрі. Сім років тому відбулася наша зустріч і та сама розмова, після якої я зрозуміла: це моя колега. Прийшовши працювати до академії, я була дуже розгубленою і зовсім не розуміла специфіки цього вишу. У своїх сумнівах я зізналася Галині Петрівні: «Я – класичний філолог. І навіть не знаю, чи зможу тут працювати. Я не так собі це уявляла…». На що колега мудро відповіла: «Класичний – це найкращий у своєму роді; винятковий, зразковий. А не просто традиційний. Стань таким філологом. Будь таким педагогом. І ти зрозумієш сутність свого призначення. Саме тут, в академії. Не намагайся сподобатися аудиторії. Ти їй і так подобаєшся – тобі одразу видано «аванс». А от настільки ти їм, здобувачам, будеш цікава, як зможеш утримати їх увагу, що зможеш вкласти в них, залежатиме лише від тебе.

Змушуй їх думати, звертати увагу на деталі (у тексті немає дрібниць), навчи їх не просто читати нормативний акт чи складати документ, а бачити глибокий зміст, розуміти його справжню сутність, відчувати й розуміти всі можливі наслідки написаного». Пізніше я побувала в моєї колеги на заняттях, бачила, як вона працює. Бачила її в методичній роботі, у реалізації наукової, і коли вона несла службу в званні підполковника, і нині – цивільним викладачем.

Моє коло – це також Наталія Станіславівна Полудьонна, яка, працюючи на різних посадах, на різних кафедрах, ніколи не губиться в академії. Близько ми познайомилася з нею на захисті практики магістрів. Я спостерігала, як майстерно Наталія Станіславівна ставить питання, як влучно наводить приклади, як тонко відчуває співбесідника, як підтримує словом і поглядом кожного навіть того, у якого вийшло не зовсім вдало. Спостерігати за нею було просто захопленням. Для себе я відкрила зовсім нову людину. І, звичайно, сказала їй про це. На що вона скромно відповіла: «Я стараюся. Я дуже стараюся. Боюся щось пропустити. Щоб бути їм (здобувачам) цікавою, ти постійно повинен розвиватися. Рухатися і бути якщо не попереду, то хоча би поряд зі здобувачами. Щоб встигнути за молоддю такою мобільною і сучасною, ти повинен бути передусім цікавою особистістю (і працювати над цим). Тоді ти будеш цікавим аудиторії». І вона постійно працює над цим, не просто встигаючи за молодим поколінням вона попереду.

До мого кола входить і Лариса Володимирівна Герасименко. І в ньому, цьому колі під назвою «колеги», вона не через свої регалії, а через те, що вона саме така, яка є.

Випадкових зустрічей не буває. Не буває навіть випадкових засідань. На одному з них я познайомилася з Ларисою Володимирівною. Це було декілька років тому на засіданні вченої ради нашого інституту. Ми звітували за проведену роботу. Я дуже хвилювалася. Лариса Володимирівна дивилася мені у вічі відкрито, прямо. На кожну мою фразу, на кожну висловлену думку вона схвально кивала головою (наче говорила: «Не переживай! Усе добре! Усе так!»), не відводячи очей. Вона мене слухала. І ця посмішка… Неможливо підробити радість в очах. Вона раділа за мене., за мою кафедру, за нашу роботу, за наші успіхи. У мене захоплювало дух: тебе приймають, за тебе переживають і розділять з тобою труднощі.

А пізніше, коли ми стали працювати в одному корпусі, на поверсі (я переконана, що це не випадково), Лариса Володимирівна знову мене підтримала: «Ти повинна бути сильною. Стійкою. Найстійкіші начальники кафедр – у нашій академії».

Чого варті такі слова? Чого варті такі слова таких людей – моїх колег? Є крилаті слова відомих людей. А є крилаті слова крилатих людей (про яких я пишу), рух крил яких сягає такої висоти, а сила змаху крила має таку потужність, що захоплює дух! І їх слова окрилюють, надихають, вселяють віру. Їх коло ніхто не може роз’єднати. Крилаті люди – мої колеги – ті, які цінують свободу польоту, які зробили свою професію не примусовим виконанням обов’язку, а способом життя.

А ще мій колега – Віталій Вацлавович Василевич, який, звертаючись, завжди говорить: «Я до Вас за консультацією». Хоча, за великим рахунком, це мені потрібно консультуватися у Віталія Вацлавовича. І мій колега Олександр Сергійович Герасименко, і Світлана Дмитрівна Клименченко, яка колись мені сказала: «Я б хотіла працювати в академії, допоки зможу. Доки вистачить сил». І сили в неї є. І вона працює…

Мої колеги – Надія Сергіївна Моргун і Олександр Васильович Хуторянський, котрий як керівник, окреслюючи мої прорахунки (а таке дійсно буває), не хоче показати мою необізнаність чи недосвідченість, а навпаки – зауважує на помилках для того, щоб я стала кращою, мудрішою, сильнішою. Бо вірить в це. І ти стаєш.

І моя колега – Ірина Григорівна Галдецька, з якою ми розуміємо одна одну без слів. Парадоксально, але мовникам (чи то української, чи то англійської) не потрібні слова, щоб порозумітися.

І Володимир Володимирович Дубівка, і Юлія Вікторівна Висотенко, і Артем Володимирович Самодін, з яким ми зовсім нещодавно брали участь у Міжнародній конференції. Я слухала його доповідь і розуміла, що ця людина набагато більше знає, ніж декларує: за неповних п’ять хвилин він зміг повністю представити масштабний проєкт нашої Академії. Мій колега… Моя колега… Мої колеги…

Це ті, про кого сказала, і ті, про кого ще скажу. Вони атестовані чи ні, пішли у відставку чи взагалі ніколи не були «у погонах». Це лейтенанти й полковники, доценти й професори, працівники моєї кафедри та сусідніх кафедр, підлеглі й керівники, і Керівник (саме в цьому значенні слово дійсно пишеться з великої букви): «Є, можливо, кращі чи гірші, але таких, як ви, точно більше немає» - скільки разів на ректоратах ми чули це від нього. Це ті, з якими не обов’язково на одній хвилі (ми можемо бути на різних, і це природно), але ми – в одному морі.

Я завжди знала, що людину формує її оточення. І десь інтуїтивно, слідуючи за природними інстинктами, ти обираєш своє місце, своє коло. І як я вдячна тобі, Академіє, за коло моїх колег, вчителів і наставників, радників і друзів, які ведуть за собою, освітлюють собою шлях, красою свого злету дарують натхнення, і поряд з якими ти є самим собою. Дякую тобі, Академіє!

За тих колег, які не жевріють, намагаючись похапцем ухопити іскру від тих, хто поряд, а навпаки – горять, даючи справжнє тепло, яскраве та насичене, одночасно виробляючи живу енергію творчості.

І можуть бути різні корпуси, поверхи, кабінети, коридори чи навіть різні відділення, але я завжди відчуваю, як міцно тримають мене за руку колеги, утворюючи могутнє, сильне, незламне коло професіоналів.

Дякую, Академіє, за «коло», яке так гармонійно вписується в багатогранне слово «колеги», наповнюючи його силою, життєдайною, життєствердною, здатною творити й перебудовувати саме життя. Силою, яка втілює в собі набагато більше, ніж кожен з нас може собі уявити. Силою, яка надихає на бажання вийти за межі своїх можливостей і абсолютною вірою та клопіткою працею втілити в реальність нереальне.

І за це я також дякую своїй Академії…

Стратулат Наталія, завідувач кафедри
юридичного документознавства ННІ № 1 НАВС

Примітка: в дописі серед інших використовуються фото, зроблені до введення карантинних обмежувальних заходів