Національна академія внутрішніх справ

З перших днів війни надзвичайно ускладнилася діяльність органів міліції, зросли обсяги роботи, збільшилася кількість напрямів. Забезпечуючи громадський порядок, продовжуючи протидіяти злочинності, працівники міліції змушені були вести боротьбу також зі шпигунами, диверсантами, панікерами, дезертирами. Вони організовували й очолювали винищувальні загони, загони народного ополчення, створювали підґрунтя для партизанського протистояння, воювали в партизанських загонах, іноді вступали у двобій з фашистськими загарбниками разом з армійськими частинами.

Ветерани академії – учасники бойових дій у Другій світовій війні (зліва направо: Л. С. Роговцев, О. С. Гордецький, М. І. Тимофєєв, В. Д. Бабкін, А. П. Клюшніченко, М. А. Шкуро)

Не стояли осторонь і навчальні заклади НКВС. На жаль, в архівах не збереглися документи про випробування, що випали на долю особового складу Київської школи міліції влітку й восени 1941 року.

З окремих джерел відомо, що із числа співробітників і курсантів навчальних закладів, а також працівників органів НКВС УРСР, котрі в перші тижні війни виїхали із західних областей України ще до їх окупації, було створено особливий підрозділ, який одразу направили на оборонні рубежі Києва поблизу річки Ірпінь. Згодом було сформовано партизанський полк, а також батальйон особливого призначення на чолі з начальником Київських курсів УВТТК НКВС Павлом Афанасійовичем Добричевим.

Бійці 4-го окремого батальйону під командуванням П. А. Добричева воювали на найважливіших ділянках оборонного кільця Києва, несли службу з охорони об’єктів зв’язку. Окремі підрозділи батальйону діяли в тилу ворога.

Кілька днів особовий склад був розташований у парку ім. Тараса Шевченка просто неба. Саме сюди привезли один із трофеїв батальйону – німецький панцерник, захоплений під час рейду у ворожий тил групи бійців під командуванням Скарбовського. Цей момент відтворив у ліногравюрі художник Г. В. Малаков, який 1941 року був свідком події. Деякі його гравюри зберігаються нині в Музеї МВС України, який є структурним підрозділом академії.

Бійцем зведеного полку НКВС був майбутній викладач Київської вищої школи МВС у 1957–1976 роках Є. П. Губарев, якому пощастило вийти з київського оточення. Відступивши з військами 1941 року до Києва, він був зарахований у цей полк. До війни працював старшим інспектором відділу служби бойової підготовки Управління міліції Дрогобицької області.

У зведеному загоні співробітників НКВС воював і К. Я. Смовж – начальник кафедри оперативної роботи і криміналістики КВШ 1962–1966 років. З 26 вересня до 17 жовтня 1941 року він був змушений пройти територію Київської, Чернігівської, Сумської і Полтавської областей, поки не знайшов місце, де вдалося перетнути лінію фронту.

На різних фронтах воювали й інші майбутні викладачі та співробітники Київської спеціальної середньої школи міліції та Київської вищої школи МВС. Вони пройшли нелегкими фронтовими й партизанськими дорогами. Усе побачене й пережите на війні визначило їхні подальші долі, привело до юридичних навчальних закладів, органів внутрішніх справ. Вони стали вихователями нових поколінь правоохоронців. Досвід війни, особиста причетність до Перемоги, почуття відповідальності за своїх фронтових товаришів, дружба тих років дозволили борцям із фашистськими загарбниками стати найактивнішою частиною керівного й викладацького складу нових навчальних закладів МВС, створених для підготовки кадрів міліції та інших служб МВС.

За роки діяльності Київської вищої школи МВС у ній працювали 177 ветеранів Другої світової війни, зокрема 110 учасників бойових дій і 67 учасників війни.

Надзвичайно широкою є географія місць, де боролися з ворогом ветерани теперішньої академії.

На кордонах зустріли війну прикордонник В. О. Батєнєв й артилерист О. Д. Соловйов. Уже в листопаді 1941 року командир відділення прикордонного загону В. О. Батєнєв був нагороджений орденом Червоного Прапора. У поданні про нагородження зазначено, що він виявив особливу мужність, вступивши в бій із силами ворога, які переважали, і змусив фашистів відступити. В. О. Батєнєв продовжував службу у військах НКВС, а після війни працював, навчався, 1961 року закінчив Київську вищу школу МВС, з 1963-го до 1976 року працював старшим викладачем кафедри оперативної роботи.

Олександр Дмитрович Соловйов зустрів війну під Брестом у складі 204-го гаубичного артилерійського полку 28-го стрілецького корпусу. Потрапив у полон, звідки через три дні втік. Бився з ворогом як командир взводу розвідки партизанського загону ім. М. Щорса Чернігівського з’єднання під командуванням О. Ф. Федорова. З 1962-го до 1971 року О. Д. Соловйов працював у КВШ, захистив докторську дисертацію, очолював кафедру кримінального права і процесу.

На початку липня 1941 року гітлерівські війська підступили до Києва. В обороні міста взяли участь І. С. Гаврош – артилерист військової частини; Й. А. Гельфанд – старший інспектор військового трибуналу Київського військового округу; О. С. Гордецький – школяр, боєць воєнізованого загону Наркомату зв’язку; Є. П. Губарев – співробітник міліції; В. С. Назаров – боєць винищувального загону; К. Я. Смовж – співробітник Наркомату внутрішніх справ; П. П. Федорченко – уповноважений особливого відділу в частинах залізничних військ.

В.С. Назаров

Восени 1941 року почалися бої під Москвою. В її обороні взяли участь М. Г. Богатирьов – військовий юрист; М. М. Владимиров – командир взводу саперної роти окремої морської стрілецької бригади, а згодом – командир саперної роти; І. К. Козін – військовий розвідник; С. З. Кузін – курсант Московського військово-інженерного училища; Ф. І. Мірошніченко і О. М. Чепульченко – політпрацівники; М. Д. Потапов – радист розвідувальних груп, співробітник відділу контррозвідки «Смерш», С. А. Тарарухін – військовослужбовець окремої мотострілецької бригади особливого призначення НКВС; Г. І. Хопта – слухач військової академії ім. М. В. Фрунзе і начальник оперативного відділу штабів армійських частин; зенітниця В. В. Щемелєва. Вони разом із тисячами інших воїнів зупинили фашистів.

Важкі випробування випали на долю оборонців Ленінграда. Проривали блокаду міста червонофлотець, а згодом артилерист І. М. Логвиненко (гармата, з якої стріляв у ворога Іван Михайлович, зберігається й нині як одна з багатьох інших реліквій героїчного міста); командир відділення розвідки М. В. Салтевський; військовий юрист М. Г. Богатирьов; артилерист-зенітник О. М. Співак. Нелегку службу несла в госпіталях В. П. Осипова; навчалася в університеті й рятувала людей із зруйнованих після обстрілів будинків М. Т. Оридорога. Витримала поневіряння блокадного міста ще трирічною дівчинкою В. С. Самсонова. На Онезькому озері комісаром загону бронекатерів служив В. Г. Іващенко.

Надзвичайно тривожним для країни був 1942 рік. Найголовніші воєнні події розгорнулися на південно-західному напрямку.

Переломним моментом у війні стала Сталінградська битва. Бойової нагороди – медалі «За оборону Сталінграда» – заслужили учасники цієї битви: танкіст Т. А. Білич; сапер М. М. Владимиров; артилеристи К. П. Бочаров, М. А. Коновалов, Ю. М. Скомпський; авіатор В. А. Ільїн; автомобіліст А. Й. Єрмолаєв; зв’язківець А. Г. Сачкова; діловод частини ППО Е. І. Тельшевська.

Жорстокі бої точилися й на Півдні. Обороняти Кавказ довелося колишньому прикордоннику, бійцю військ НКВС В. О. Батєнєву, політпрацівнику А. М. Гаєвському, саперу П. П. Михайленку, авіатору М. А. Шкуро, снайперу Є. Г. Попкову, бійцю військ НКВС В. І. Якубову.

Важливе значення мала оборона перевалів Кавказу, якими намагалися заволодіти фашистські єгерські частини. На перешкоді їм стали військові альпіністи. У книжці «Таємниці Марухського льодовика» йдеться про комісара загону альпіністів-автоматників А. М. Гаєвського, котрий упродовж 1966–1977 років був заступником начальника КВШ з виховної роботи.

Не припинялися бої і на Півночі. У Заполяр’ї воювали В. Я. Калініченко – командир взводу 77-ї окремої морської бригади Карельського фронту; М. Ф. Харенко – перекладач однієї з частин цього фронту; Д. Є. Тихомиров – матрос Північного флоту.

1943 року Курсько-Орловська битва дала поштовх нестримному наступу Червоної Армії, завдяки якому ворога було витиснуто з території країни, визволено інші країни. У цій битві брали участь майбутні викладачі Київської вищої школи МВС: піхотинець Л. С. Роговцев, кулеметник А. О. Крикунов, артилерист Ю. М. Скомпський.

Визволяючи рідну землю, воїни вийшли до Дніпра, форсували його, звільнили столицю України – Київ. Кулеметник А. О. Крикунов відтворив найяскравіші свої спогади про ці дні в книзі «Бої на Лютізькому плацдармі».

А.О. Крикунов

А для М. О. Козлова, що був у складі повітряно-десантної бригади, пам’ятними стали бої на Букринському плацдармі. Серед тих, хто визволяв Київ, був і В. І. Якубов. У Корсунь-Шевченківській битві брали участь авіатор В. Л. Пасічник і танкіст М. М. Смородинов.

Закінчивши артилерійське училище, став командиром підрозділу В. Г. Чугунов (начальник факультету заочного навчання 1960–1983 років). Частина, у якій він служив, звільняючи Крим, вийшла до Сапун-гори, де були німецькі воєнні укріплення, що прикривали підступи до Севастополя. Доводилося вести вогонь з гармат під нищівним обстрілом ворога. Але штурм Сапун-гори увінчався успіхом. Далі були нові бої, поранення, а закінчив війну старший лейтенант В. Г. Чугунов кавалером п’яти орденів: Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни та двох орденів Червоної Зірки.

У жовтні 1941 року пішов воювати К. С. Пічко (старший викладач кафедри криміналістики 1958–1974 років). Він пережив тяжкий період відступу, бився з ворогом на Кавказі, а на початку зими 1943-го десантувався в складі танкового полку на Кримський півострів у район міста Керчі, потім брав участь, як і В. Г. Чугунов, у штурмі Сапун-гори, визволенні Севастополя, а закінчив війну в Берліні.

Чимало ветеранів пройшли з визвольними боями українськими землями, іншими територіями колишнього СРСР. Це піхотинці В. Д. Бабкін, М. Ф. Бєлов, В. А. Капінос, О. М. Колосов, Є. П. Коновалов, І. М. Кононенко, Л. К. Литвиненко, В. Н. Морозов, А. М. Носенко, І. І. Овсієнко, О. Я. Підлубний, М. О. Сапак; артилеристи Л. Д. Алексєєв, В. Ф. Жовтуха, В. В. Копєйчиков, Є. О. Мельник, Б. Я. Ненаженко, М. Л. Сінайський, В. М. Скибицький; політпрацівники Г. А. Рубцов, Ф. І. Мірошниченко, П. А. Садовський, С. І. Хомініч; десантник Є. О. Смирнов; медичні працівники Л. С. Безрукова, Т. Х. Магдейчук, У. Л. Поляков.

На різних фронтах захищали небо зенітники М. В. Володько, П. М. Назаров, О. М. Співак, К. С. Чирикова, В. В. Щемелєва.

В.Д. Бабкін

М.В. Володько

Чимало випробувань випало й на долю авіаторів. 1941 року майстер з авіаозброєння бази авіаційних частин Ф. Г. Тарасенко (протягом 1960–1982 років він виконував обов’язки професора кафедри кримінального права і процесу) був зарахований до групи, яку десантували до місця прориву ворожих військ. Під час бою він зазнав тяжкого поранення, потім довго лікувався в госпіталі. У 60-х роках уряд нагородив його Орденом Слави IIІ ступеня.

С. Ф. Стеблін (столяр господарчої частини 1981–1995 років) став пілотом штурмовика 1943 року, воював на Волховському фронті, неодноразово вилітав на штурм ворожих позицій. Двічі літаки, на яких він літав, підбивали ворожі зенітки, а він залишався живим, хоч був тяжко пораненим.

На Карельському, Воронезькому та 1-му Українському фронтах довелося битися з ворогом льотчику-винищувачу М. А. Шкуро. Стрільцем-радистом був В. О. Попов, бортмеханіком і стрільцем – В. Л. Пасічник, у штабі винищувального авіаційного полку планував роботу льотчиків А. П. Поскрипко, а В. Ф. Захаров, Л. П. Колесников і М. І. Тимофєєв учили льотчиків у військових училищах. Я. М. Водолажський був викладачем військової авіашколи, Ф. Ф. Котляров – діловодом авіаескадрильї.

Надзвичайного напруження сил вимагали останні бої війни, зокрема на території Німеччини, там фашисти чинили запеклий опір. Кенігсберг – німецьке місто-фортеця – вважали неприступним. Бійці Червоної Армії витиснули ворога й здобули місто. Серед учасників штурму Кенігсбергу були В. Д. Бабкін, В. С. Назаров, М. М. Подольський, В. Й. Трач, Д. Т. Яковенко.

В. Д. Бабкін до війни навчався у відомій 13-й спеціальній артилерійській школі в Києві. 1944 року він закінчив Омське піхотне училище і як командир взводу кулеметників брав участь у боях під Кенігсбергом. Йому назавжди закарбувалися в пам’яті бій біля селища Койєнен, нищівний вогонь ворога й тяжке поранення.

У своїх спогадах генерал-лейтенант В. І. Родіонов згадує про цей бій: «Добре діяв кулеметний взвод цієї роти під командуванням лейтенанта Бабкіна Володимира Дмитровича. Сам Бабкін у цьому бою був тяжко поранений».

У частині гвардійських мінометів «Катюша» проходив службу В. С. Назаров. На початку 1945 року гвардійці вели бої на території Пруссії. Коригуючи дії мінометників, В. С. Назаров змушений був відвернути вогонь на себе, коли німці впритул наблизилися до місця, де стояли Володимир Сергійович та інші бійці. Після бою його визволили з-під уламків будинку. За героїзм, виявлений на прусській землі, його було нагороджено орденом Червоного Прапора, який маршал О. М. Василевський особисто прикріпив на його кітель.

Неабияких зусиль для подолання протистояння ворога вимагали південні фланги фронту. Надзвичайно тяжкі бої точилися в Угорщині, біля озера Балатон, у Будапешті. У цих боях брали участь І. А. Дмитренко – снайпер гвардійської повітряно-десантної бригади, автотехнік артилерійських частин А. Й. Єрмолаєв, командир піхотних підрозділів І. М. Кононенко, рядовий М. Д. Михайлюк, десантник Є. Г. Попков.

Фінальним етапом стала битва за Берлін. Чимало ветеранів академії отримали медаль «За взяття Берліна», зокрема це: танкіст Т. А. Білич, котрий на стінах рейхстагу написав «Київ – Сталінград – Берлін», визначивши той довгий шлях, яким довелося пройти до Перемоги; Б. В. Глушенко, який воював у Війську Польському; військовий фельдшер Т. Х. Магдейчук, яка врятувала життя сотням воїнів; політпрацівник Ф. І. Мірошніченко, тричі поранений; співробітник особливого відділу НКВС І. К. Козін; артилерист В. М. Непримєров; розвідник М. В. Салтевський; зв’язківець А. Г. Сачкова (полк зв’язку, у якому вона служила, першим надіслав повідомлення про взяття Берліна); сапер, начальник штабу понтонно-мостового батальйону Д. Т. Яковенко, який за роки війни безпосередньо брав участь у наведенні 134 переправ.

Окрема звитяжна сторінка війни – партизанський рух на окупованих ворогом територіях, підпільна боротьба патріотів. І в цій боротьбі брали участь майбутні співробітники академії.

1956 року, коли було створено Київську спеціальну середню школу міліції МВС, її начальником призначили Михайла Михайловича Скирду. У воєнні роки він очолював підпільний Кіровоградський обком компартії, керував партизанським рухом в області.

О. С. Гордецький був розвідником 4-го батальйону Київського обласного партизанського з’єднання, завдяки якому 1943 року Червона Армія звільнила Київ. Про деякі епізоди його бойової біографії згадують у своїх книжках Т. А. Строкач і І. О. Хитриченко.

О.С. Гордецький

О. Д. Соловйов 1942 року був командиром взводу розвідки партизанського загону ім. М. Щорса.

М. Д. Потапов як радист розвідувально-диверсійних загонів неодноразово бував у тилу ворога, зокрема в Чехословаччині. Про його бойову діяльність писали в мемуарах і повістях інші учасники війни.

Радистом-шифрувальником був Б. І. Усенко. У складі партизанського з’єднання під командуванням В. С. Ушакова він брав участь у звільненні від німців райцентру Київської області Новошепеличів, наведенні переправи через річку Прип’ять, що сприяло виходу частин армії в північну частину області та пришвидшенню звільнення Києва від фашистських загарбників.

Важкими партизанськими дорогами пройшов А. П. Хлякін (начальник кафедри суспільних наук КВШ 1960–1962 років). Опинившись у ворожому тилу, армійський офіцер-артилерист, не змінивши свого фаху, вступив до партизанського загону. Потім його призначили начальником штабу Ямпільського партизанського загону в Сумській області, Сумського рейдового з’єднання та загону їм. В. І. Чапаєва в Житомирській області. Боротьбі партизанів, з якими разом воював, він присвятив книгу.

Радистом Українського штабу партизанського руху був А. І. Комаров. Його ім’я неодноразово згадують колишні радисти партизанських загонів на сторінках автобіографічних творів.

Готував кадри у школі партизанського руху Українського штабу викладач цієї школи М. Ф. Львов (начальник відділення кадрів КВШ 1960–1969 років).

Неабияку мужність виявили й підпільники. Надзвичайно тяжкі випробування витримала Т. У. Воробейкова – член підпільної організації Дніпродзержинська, Почесним громадянином якого її обрали 1965 року. 1943 року вона потрапила до фашистського концтабору Освенцим, але й там продовжувала боротьбу в складі міжнародної антифашистської організації. Про перебування в таборі смерті постійно нагадує витавруваний на її руці номер «65163». Про підпільну діяльність Т. У. Воробейкової неодноразово писали газети, є згадка в книзі І. М. Лемещука. Цій героїні присвятив свою книжку письменник Антон Хижняк.

Членом підпільної молодіжної організації в Ічні Чернігівської області був О. Ф. Гранін.

Дванадцятирічний Б. К. Марченко був зв’язковим Тетерівського партизанського загону на Київщині. Про його участь у партизанському русі можна прочитати в Книзі пам’яті, присвяченій юним захисникам Батьківщини.

У лавах Звенигородської підпільної організації Черкаської області був М. Л. Мельниченко, а М. Т. Орлова (Ільченко) вела підпільну роботу в Києві у складі організації «Київський робітник», про що згадує у своїй книзі П. Тронько.

Для деяких ветеранів війни вона не закінчилася переможними травневими днями 1945 року. Їм довелося закінчувати свій бойовий шлях на далекосхідних берегах у війні з Японією. На Далекому Сході служили, а потім воювали Г. І. Вікторов – начальник контррозвідки «Смерш» на Забайкальському фронті, А. П. Клюшніченко – старшина танкової частини Забайкальського округу.

На Далекому Сході воювали командир підрозділу гвардійських мінометників В. С. Назаров, авіатор В. А. Ільїн, кулеметники М. М. Подольський і Л. І. Терещук, військовослужбовець внутрішніх військ НКВС Є. В. Пагурець.

Мужність і героїзм ветеранів нашого закладу в роки Другої світової війни відзначено державними нагородами. Зокрема, 21 ветеран нагороджений медалями «За відвагу», зокрема три – А. О. Крикунов, В. М. Непримєров і В. Й. Трач – двічі, 54 – медаллю «За бойові заслуги», зокрема К. С. Пічко й Б. І. Усенко – двічі.

З горнила Другої світової війни ці ветерани вийшли живими, однак майже 50 із них стали інвалідами, зазнали поранень, перенесли тяжкі захворювання. Тричі були поранені Ф. І. Мірошніченко, А. С. Поліщук, В. Г. Чугунов, двічі – В. Н. Морозов, В. С. Назаров, В. М. Скибицький.

Після війни ветерани навчалися, працювали в народному господарстві, усі вони різними шляхами прийшли на роботу до органів внутрішніх справ. Їхня діяльність у Київській вищій школі МВС сприяла становленню вишу, утвердженню його авторитету, вихованню нових поколінь правоохоронців.

Рада ветеранів НАВС,
Музей МВС України